A A A K K K
для людей із порушенням зору
Турківська міська громада
Львівська область, Самбірський район

Музей "БОЙКІВЩИНА"

ІСТОРІЯ МІСТА ТА ІСТОРІЯ

НАРОДНОГО МУЗЕЮ «БОЙКІВЩИНА»

 

Здавна заселяли слов’яни Підкарпатський край. Дуже мало збереглося документальних матеріалів, що стосуються історії Турківщини.  Відомо, що територія нинішнього Турківського району до середини ХІУ сторіччя являла собою подекуди заселену лісову пущу. Сама Турка, скоріше всього, взяла свою назву від давніх мешканців тутешніх пущ – турів, а не від турків, як дехто вважає. Перша згадка про Турку датована 27 червня 1431р. На підтвердження є грамота, яку Владислав ІІ надав лицареві за добрі заслуги. Ця королівська грамота була вагомим аргументом, що забезпечував і узаконював володіння краєм.

Статус міста Турка отримала в 1730 році.  В той час пан Ян Калиновський започаткував духовенство на Турківщині та побудову дерев’яних церков (1730-1750). Разом з тим побудував ратушу, а навколо ратуші були дозволені торги і проводилися вони 9 разів на рік.На Турківщині розвивалось сільське господарство, рибальство вівчарство, деревообробна та вовнопрядильна промисловість. Про те це вагомо не вплинуло на добробут простого люду. 

Відвідини Івана Франка залишили помітний слід в історії нашого краю. Письменник побував тут в 1891 році. Найбільше Івана Франка цікавило життя простого люду.

Деяке полегшення в житті народу принесла побудова залізниці в 1904р., яка з’єднала Турку зі Львовом і Закарпаттям. Після її відкриття Турківський повіт став одним з центрів лісозаготівель на Західній Україні. Вже на початку ХХ століття  на Турківщині діяло 69 водяних млинів, 7 млинів з тартаками, 9 каменоломень, фабрика газованої води. Добре розвивалась Просвіта. Вже в ХХ столітті нараховувалось понад 55 хат-читалень та будинків Просвіти. Основною господарською галуззю було рільництво,медичну допомогу населенню надавало 5 лікарів, 2 дантисти, 2 акушери, працівники 3 аптек.

З 1925 року діти навчались в семикласних школах. Велика увага приділялась роботі з молоддю. Було організовано «Пласт», гуртки «Чайка», та «Льви», також було засноване гніздо «Сокола».

У 30-х роках все більшу роль відіграють політичні партії, які спрямовують роботу громадських організацій. Найбільш масовою серед українців була партія Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) утворене у 1926р. В 1931 р. у Турці діє повітовий провід ОУН, організований Мироном Утриско.

Життя в перші повоєнні роки ІІ Світової війни проходило в умовах гострої боротьби Радянської влади з Рухом опору.

Промисловість Турківщини повільно встає з руїн. Вступають в дію лісопильні заводи, пилорами, райпромкомбінати, черепично-цегельний завод, маслозавод, майстерні: столярна, бляхарська, взуттєва. Подальшого розвитку набувають промислові підприємства. Споруджуються нові цехи. Значно розширюється мережа навчальних установ, поліпшуються умови навчання школярів. Відкриваються електротехнічне училище та музична школа. Приділялася певна увага благоустрою міста.

Політичне пробудження турківчан настало в 1989р. На підприємствах і установах засновуються первинні організації РУХу та Товариства рідної мови

 ім. Т.Г.Шевченка.

В 1993р. відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку, встановлено меморіальну дошку І.Я.Франку, М.Утриску, пам’тний знак жертвам голодомору на горі Шименка, освячено місце захоронення воїнів УПА поблизу Турки.

Розміщена в центрі Бойківщини, Турка зберігає свою специфічність. Народні традиції, звичаї, обряди живуть у побуті населення району. В Турці проводяться що п’ять років Всесвітні бойківські фестини та Світовий Конгрес бойків. Місто Турка визнана як центр Бойківщини.  Тут збираються бойки зі всього світу.

Перлиною Турківщини є народний музей «Бойківщина». Це скарбниця  історії, обрядів, звичаїв та культури бойків.

Народний музей «Бойківщина» створений в 1989році. Звання народного отримав в 1990р. в музеї діють три виставкові кімнати. Це: кімната історії, кімната етнографії, кімната української діаспори.

В кімнаті історії відвідувачі мають змогу ознайомитись з історією виникнення Турки та Турківщини, життям і культурою бойків, а також детальніше прочитати етапи розвитку нашого краю на стендах які е в кімнаті історії. Також наочно побачити стенди з дерев’яними церквами бойківського типу які збереглися дотепер на теренах Бойківщини. Всі вони віднесені до пам’ятки архітектури.

В кімнаті етнографії відвідувачі побачать дерев’яні речі домашнього вжитку, старовинний одяг бойків та чудову бойківську вишивку. Також побачать взуття бойків, це: дерев’яники (довбаники) та ходаки.

З давніх-давен, бойки живучи на землі, де багато лісу, використовували в побуті дерево. З дерева робили дерев’яний посуд, взуття, реманент для домашнього господарства.

Так ми бачимо, що майже весь посуд зроблений з дерева: від ложки до миски, масляниці, горнята-двійнята, скопиць, гелетка, ночви, лопата для випічки паски, сільниця, колотівка,решето. Також ми можемо побачити дерев’яний стілець, виготовлений із суцільного кореня дерева, колесо до воза, дерев’яне ярмо в яке упрягали волів і орали поле, пранники, веретено, ціп, вила, граблі, шатківниця. Все це – речі домашнього вжитку в натуральному господарстві бойків. Все, що побачив бойко виготовляли і використовував в побуті.

Народилось немовля, чоловік виготовив дерев’яну колиску, яку прив’язував до стелі і виколисував дитя. А коли синок чи донька підростали, батько витесував дерев’яну іграшку і для дитини не було кращого нічого, ніж те, що було виготовлено батьківськими руками. А як було непросто виготовити ткацький верстат, чи ламанку, чи перетирачку  для технологічного оброблення льону а як цікаво і майстерно зроблено верстат для вичинки шкіри, або ручна січкарня. Також дерево використовували і в кузні. Наприклад, дерев’яний ковальський міх в поєднанні зі шкірою, використовували для подачі повітря для вогню.

А щоб заготовити сіно, чи щось привезти з поля, бойки навчились виготовляти віз.

Який гарний одяг мали наші пращури. Виткані та пошиті з домашнього полотна блузки, лейбики,  спідниці, запаски, чоловічі та дитячі сорочки, всі вони оздоблені вишивкою чи бісером. Підперезували одяг тканим поясом-крайкою. Кожне село має свою вишивку, свої барви кольорів. Бойкині  – жінки вродливі і веселі, тому і кольори використовували яскраві як у веселці.

А як милують око відвідувачів вишиті бабусиними руками рушники. По народному звичаю їх стелили молодим під ноги під час вінчання, прикрашали ікони на покутті, на рушнику з хлібом-сіллю зустрічали господарі гостей.

На ноги взували дерев’яники, які робили з дерева, переважно з липи, а дещо пізніше носили ходаки. Вже в 1939-40рр. заможні селяни шили собі чоботи або черевики.

Із грубого «битого» сукна шили сердаки або гуні в яких ходили взимку.

Довгими зимовими вечорами бойки плели кошики із коріння дерева та лози. Використовували їх при викопуванні картоплі, збиранні грибів чи ягід. А жінки зимовими вечорами плели силянки, гердани, коралі з пацьорок чи бісеру. Використовували бойківський візерунок з яскравими кольорами. Жіноча шия та груди мали бути повністю закриті прикрасами.

Такі працьовиті, веселі на вдачу були наші бойки. Шкода, що хороші давні звичаї мало збереглися до наших днів.

Все це можна побачити в народному музеї «Бойківщина», що на Турківщині. Також можна послухати цікаву екскурсію про розвиток та історію нашого краю. А ще теренах Турківщини давні звичаї і обряди можна зустріти в небагатьох селах нашого району.

 

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень